Коли на місто опустилася ніч дівчина, яка так хотіла отримати екзклюзивне інтерв"ю, пробиралась крізь різнобарвні тканини, матерії, загорожі. Вона проходила повз клітки з тваринами, які зосереджено проводжали її питливими поглядами. Вона минала шатри, з котрих чувся гомін та веселий сміх - актори цирку, акробати, дресирувальники збирали свої речі, та готувалися відправитися далі мандрувати світом.
- Чо тут відбувається? - пошепки спитала дівчина сама у себе, трохи посунувши посмуговану тканину, та заглядающи всередину шатра. Вона якраз встигла на той момент, коли молодик заводив маленького хлопчика в дивні зелені двері...
Це все зі сторони виглядало як фільм, не гарний, не цікавий, якийсь трохи хоррорний фільм.
Хлопчик пропав за обшарпаною зеленню дверей, а молодик опустився на землю, так, мов з нього випили всі сили. Дівчина нишком підглядала за всім цим, але її дихання раптом підвело її - молодий акробат різко повернувся в її бік.
- А ти що тут робиш? - кинувся він до неї. - Тобі неможна тут знаходитися! - майже кричить він, не в міру незтримано розмахующи руками.
- Мені стало цікаво.. - дівчина опускає очі, хоче виглядати невинною та наївною - Куди подівалася дитина? - питає вона, кліпаючи очима.
- Тобі не можна цього знати - різко відмахується парубок - Зараз підемо до начальника, він скаже, що з тобою робити.
- Ні, ні, тільки не до нього! - кричить журналістка, та виривається з міцної хватки акробата, який вже встих схопили її за предпліччя.
- Годі кричати, дурепа! - здається, що торпець хлопця зараз увірветься, а дівчина і не думає закривати свого рота, бігає по шатру від актора, немов скажена. В її голові все чіткіше формуються думки про те, що краще звідселя тікати, та більше не повертатися, забути все про цей дивний цирк, немов про страшний сон...
Хлопець майже наздоганяє Нору, але на допомогу приходять двері...Ті самі зелені двері. Вони немов виростають перед самим носом дівчини - тільки штовхни ручку і все - тебе вже не дістати.
- От дурна баба! - нестримно кричить парубок, падающи перед дверима на коліна - Це ж твій кінець...
З іншої сторони зелених дверей чуються дивні звуни - якійсь шурхіт, потом відчайдушний, пронизуючий душу крик.
Хлопець витирає сльзу - Я би все одно відпустив тебе - шепоче він, але дороги назад вже немає...Ані для молодої журналістки, ані для маленького хлопчика. Цирк поглинув їх. Назавжди.

***
Як тільки ранкові промені сонця доторкнулися верхівок дерев, цирк зрушив з місця - декілька хвилин, і його вже навіть не видно.
- Чого такий хмурий - трохи смішлива, повнувата жіночка повернулася до молодого акробата, простягающи йому тарілку з їжею. - Щось сталося?
- Ні, все добре, матінко. Просто сумно - хлопець відмахнувся від неї, забрав та мовчки почав їсти.
- Точно кажу, він у тому місті знайшов любов, а вона втікла від нього - дівчинка років 15 засміялася, та проходячи повз нагородила хлопця поцілунком в лоба - Не лий сльози, це не остання місто в наших мандрах - її веселий сміх, немов передзвін дзвіночків наповнив кибітку.
- Угу, в тім-то вся і справа...- акробат був печальний та невтішний, але за секунду натягнув на обличчя посмішку, та весело засміявся - не до лиці  циркачеві довго сумівати.

***
Нове місто, нові люди, нові кольорові афіши та яскраві барви...
Цирк знову дає виставу.
Цирк знову зупиняється на околиці міста.
Цирк знову зазиває глядачів.
Цирк знову чекає людей...Їх емоцій та вражень.
Знову біля шатрів вишукується довжелезна черга, знову всі кричать та гомонять, знову всі, немов зачаровані йдуть та йдуть на виставу...
Знову акробаті літають под куполом, знову ілюзіоністи показують дивні чари, знову ворожки розказують майбутнє, знову великі леви скачуть по арені, немов маленькі кошенята, знову коні катають на своїй спині шалено гарних дівчит-гімнасток, знову величні слони опускаються на одне коліно, підіймаючи догори свій довжелезний хлбот, та закидуючи голову назад.
Знову всі ці чари повзуть по місту, вимагаючи від людей уваги, вимагаючи прийти та подивитися...Знову, знову, знову...
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

Місто шаленіє, як тільки цирк приїздить. Всі біжать по білети, всі обговорюють, всі метушаться, всі пліткують...А що ж сам цирк?
Цирк стоїть, цирк вабить, цирк чекає, цирк мріє, цирк дихає, цирк позіхає, цирк не спить, цирк в передчутті чогось нового...Кожна вистава, ножен номер - це і є цирк. Кожен його мешканець, кожен актор, гімнаст, мім, клоун, дрессирувальних, кожен лев, тигр, слон, кінь, мавпа, папуга - всі вони - це цирк.
Чарівний, яскравий, трохи моторошний та лякающий. Все це - він. Такого більше немає, та не буде...
Люди тягнуться до нього, люди відчувають невідоме, люди хочуть бачити що там, людям подобається містика, їм подобається магія, їх заворожує чарівність...

***
Цирк - живий. Цирк відчуває всіх і кожного, хто вирішує пройти крізь його ворота, та не ворота теж. Не один маленький бешкетник хотів поближче підібратися до кольоворих шатрів. Хтось тікав від батьків після вистави та блукав поміж різнобарвних тканин, доки його не ловила якась чарівна місс в обтягуєчему трико, хтось драпав ще до вистави, аби погуляти, та натикався на клітки зі звірями, які лякали своїми величезними зубами та пазурами, після цієї зустрічі невгамовні діти з пронизующими криками тікали до батьків, поплакатися, дехто навіть заїкатися після цього починав...Так, цирк це не місце для прогулянок маленьких розбишак. Але кого це колись зупиняло?

***
Вистава починалася ввечері, навіть ще тінь не встигала спуститися на землю. Величезний шатер вітав всіх своїх гостей, зустрічающи ласкавою темрявою - тканина зовсім не пропускали проміньчики ласкавого сонечка. Пронумеровані сидиння підсвічувалися маленькими ліхтариками, щоб гості могли знайти своє місце. Арена була порожня - жодного актора, або ведучого, але коли всі розсілися - секунда, і шатер опустився в кромешну тьму, ще секунда - і вспалахнув прожентор, а на арені з"явився той самий харизматичний, але трохи лякаючий ведучий у циліндрі.
Він знімає шляпу, він кланяється.
- Чарівного усім вечера, цю виставу ви запам"ятаєте надовго...-чоловік зникає, а на арену виходять дівчата-акробатки. Їх плавні рухи заворожують, чарують, вони такі легкі та такі гнучкі, глядач просто не може помітити, як один рух перетікає в інший, все так текучо-гнучко.
Дівчата непомітно зникають зі сцени, коли вона вже палає полум"ям - це фокусники граються з вогнем. Глядачі стурбовано притискають долоні до обличчя, затамовують подих.

А в цей самий час маленький розбишака вирішує, що прогулянка поміж шатрами цирку - це гарна пригода, що це саме те, що розважить його цього вечера. А може він просто любить цирк? Може він хоче втікти з дому та залишитися тут назавжди? А може в нього просто немає грошей не те, щоб подивитися виставу? А може він хоче роздобути якийсь дивацький трофей та похизуватися їм? А може він просто тут заблукав? А може він програв бажання комусь з друзів? Варіантів безліч, та кожен з них можливий.
Хлопець потрапляє в шатер з тваринами. Там темно та моторошно. З темряви за ним слідкують декілька пар фосфорилюючих очей, чутно чиєсь глибоке та рівномірне дихання, ті, хто живуть тут бачать хлопчика, чують його, відчувають його сердцебиття, кожен його подих. Вона знають, что дитині страшно.
Посмугована тканина надійно поглинає соняшне світло, ані один промінь не освітлює захламлене приміщення.
Біля стін стоять вила, граблі, віники, швабри, та всяке інше знаряддя для прибирання - якщо впилятися в усе це добро, буде ду-у-у-уже боляче. По периметру розставлені клітки, та не всі з них з тваринами - може вони завжди пусті, а може когось дресирувальники забрали на виставу, а може тваринка просто вирішала вийти погуляти? Але це здається занадто диким, навіть для такого місця, як цирк. Над дверима кожної клітки висить табличка, на якій золотавими, виблискующими літерами зазначено ім"я та вид кожної тварини, над деякими таблички пусті...
На підлозі розкидані троси та мотузки, не всі з них охайно та дбайливо змотані, ой не всі...Це не дуже допомагає маленькому розбишаці - вій перечіпається, падає, здається, його вже охоплює паніка. Тварини в клітках уважно спостерігають не в міру розумними очима.
В шатрі ще багато усілякого мотлоху - де інде валяються коробки з соломою, місцями розкидані хлисти, нашийники, в деяких коробках лежать костюми дрессирувальників, цікаво, що вони взагалі тут роблять? Одна чи дві коробки набиті костюмами для тварин, не можна сказати, чо ті дуже в захваті від свого "вбраннячка", але що робити - діватися їм нема куда. Ось на одну з таких коробок і наштохнувся непрошений гість цирку. Його "подорож" в чудовий світ магіі та чаклунства не сказати, що дуже вдалий, все йому не везе, але цирк любить розбишак, особливо на сніданок.
В шатрі починає блимати світло. Зі стелі звисає невеликий ліхтарик, всередині якого горить свічка, вона коптить димом та дає зовсім мало світла. Свічка розгорається, вже не миготить, світло рівне, але тьмяне, ліхтарик помірно гойдається зі сторони в сторону.
Хлопчик може побачити невелику чатину шатра - з вулиці він виглядає куди меньшим. Зара очам відкривається тільки середина простору - декілька кліток, гора коробок, загороджующих прохід, і це все. З середніх кліток на хлопця зачаровано дивляться звірі: мавпа, яка так схожа на людину, вона зирить осмисленим поглядом, та вишкірює зуби в оскалі-посмішці; невелике левеня, який ще сам дитина і йому все цікаво; третя клітка здається пустою.
З темряви долітають різноманітні звуки - здається хтось з тварин вирішив погризти кістку, а хтось докучає сусіду, і той відгаркується, звідкілясь долітає сміх гієни, вся ця катавасія звуків поглинає всі інші - не чутно ані гуркіту фанфар, ані барабанік, ані чоловіка в циліндрі, який проголошує виступающих в гучномовець.
Кожен шатер - окремий світ. Окрема маленька дійсність.
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

А ви знали, що в цирку живуть потойбічні сили? Ну, може не в кожному цирку, але в цьому точно-точно! Вони виходять тільки тоді, коли ви залишаєтесь на одинці з самим собою. Вони обіймають вас, вони зацікавлюють, вони заманюють...Вони поглинають.
В цирку живе дядечко в чорному фраку, моторошний такий, можете звати його просто - Страх. Ще, в одному з шатрів, а може і зразу в декількох, поселилася пані Допитливість, розом зі своєю сестрою - Цікавістю. Поруч з сувенірами та дивацькими гральними апаратами живе Азарт. На арені панує Захоплення...Всіх цих духів і не перерахуєшь - їх безліч!
Зараз до хлопчика неквапливо підходив Страх, а з іншої сторони його мріяли обійняти Цікавість та Допитливість. Хто переможе?
Дитиною так легко маніпулювати...Духи знали про це, вони обожнювали дітей, цих маленьких невтримніх, неспинних людей, які так швидко піддаються віянням настрою. Вони можуть труситися від страху, а вже через секунду лізти в клітку до левеняти, що зара і робив невгамовний бешкетник.
Мавпочка, яка сиділа напроти, сумно споглядала на дитину, їй було його навіть шкода - такий малий і такий дурний. Нащо він взагалі прийшов до цього цирку? Джерте випустив розпачливий подих та обійняв коліна руками - не його справа.
Палаючі у напівтемряві очі левеняти уважно слідкують за Томом, що ж він буде робити далі? Вуха тварини ловлять натихіші звуки, вони повертаються, як дивні локатори в різні боки, хоча дитинча дивиться прямо на гостя шатра, навіть не блимаючи. З вуст левеняти звивається тихе урчання - не зрозуміло вітається він, чи застерігає.
Замок не піддається, вірогідно, його давно вже треба було змастити маслом, а може це своєрідний захист, щоб тварини залишалися в своїх клітках? Щоб ніхто сторонній не відкрив калиточку, та не випустив на волю, можливо, дуже небезпечних тварин? А може, це все магія, та двері не піддаються тільки тому, що відкриває не той, хто треба? І до чого тут взагалі тоді машинне масло?
Свічка під стелею мерехтить, ліхтарик невпинно гойдається. Шатром проносяться дивні звуки, всі тварини раптово починають скиглити, шипіти, забиватися в кутки своїх домівок, вони немов відчувають наближення когось страшного. Левеня ховається в темний закавулок вольєра, мавпа-Джерте ще тісніше обіймає свої коліна та розвертається лицем до стіни. В інших клітках тільки чується, що робиться якась мерва - ніхто не сидить на місті. А потім все різко стихає. Звірі немов затамовують подих - мовчать, не дихають, навіть не живуть.
- Що ж ти хотів, дитинча? - пряма як жердь, та гнучка немов гілочка верби, вони з"являється нізвідки. Її блискучі очі уважно дивляться на хлопчика, губи все ще складені в гарну посмішку. Вона виглядає оманливо м"яко, тільки очі видають хижий блиск.
- Хочешь завітати до начальника цирку? - посмішка стає ширшою, повні губи подіймаються вверх, оголюючи гострі зуби-ікла. - Чи може, ти розкажешь мені, що тут робив, і нащо поліз до кліток? - жінка дивилася прямо йому в очі, вони гіпнотизувала його, прив"язувала до себе, не давала можливості навіть блимнути, але Том відвів погляд. Це здалося циркачці чимось неймовірним.
- Щож в тобі такого незвичного? - один рух та пазурі дівчини впиваються в підборіддя малого. - Звичайні очі, звичайні зуби, звичайний ніс, вуха...звичайна дитина, - вона повертає його обличчя у різні боки, дивиться прямо та зосередженно.
- Пішли! - гаркає вона, та тягне за собою.
Свічка в ліхтарику гасне, тварини полегшено видихають, та починають ворушитися: неквапливо ходять по клітках, вибираються зі своїх лежаків, а дядечко Страх трохи засмучено покидає шатер з іншої сторони, на сьогодні його пригоди, мабуть вже закінчені, а ось пригоди малого розбишаки тільки починаються.
Жінку, яка так схожа своєю грацією, посмішкою, та напервно ще й очима (а може вся заразом?), на кішку, не на жарт зацікавив Том. Вона всю дорогу мовчки крокувала, тримаючи його за плече, її гострі кігті не давали хлопчику ніякого шансу вирватися та втікти.
- Гєй, бабцю, приймай гостей - жінка входить до шатра, який наповненний пахучим димом, він застеляє все навкруги,  не даваючи змоги побачити хоч шось трохи далі свого власного носа. - Нам тре на картах подивитися, та в кулю твою магічну поглянути. - десь з недр шатра доносяться звуки, лунає кряхтіння та пихтіння.
- В мене не прийомна година - сповіщає скрипучий голос.
- А мене це не хвилює - ричить жінка, підштовхуючи хлопчика в середину приміщення.
По-троху дим розвіюється, показується стіл з декількома стільцями, та бабця в кольоровій хустці, обвішана золотом, на манеру циган.
- Чого приперлася - кряхтить стара карга.
- Та ось гостя непроханого знайшла, та дивний він якийсь. Скажи, чо з ним робити.
- Згодуй своїм шакалам - серйозно відповідає відьма
- Ні, так не можна! Він точно незвичайний. - захоплені балачками жінки й думати забули про те, що малого треба контролювати, але ж він що, сам собі ворог - тікати?
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

В шатрі старої Мег пахне травами, ладаном, гарячим воском, що стікає з палаючих свічок. Дим куриться навколо всього що є всередині, показуючи лише малесенький клаптик простору. Стара виглядає якоюсь химерою, рибою, що живе в димі, дихає димом, плаває в ньому та їсть його ж. Вона маленька та щупла, худа, наче тріска, але поглянувши на неї не скажешь, що слабка чи неміщна.
Бабця уважно дивиться на хлопчя. Її очі наче світяться, це видно навіть через напів-прозору серо-білу пелену.
Дим в цьому шатрі немов живий. Він клубиться, він пливе, він змінює свої обриси, він то перетворюється на запаморочливих істот, то стелиться ніжним покривалом навкруги.
- Так що, Мег, ти мені допоможешь? - Леслі стіко витримує кряхтіння ворожки, вона так просто не здасться. - Мила моя, розумна, мудра стара Мег, ти ж домопожешь мені та цьому хлопчаку? - та не встигла відьма відовісти, як малий розбишака простягнув долоню до чогось блискучого, дресирувальниця встигла схопити його за руку, але було вже піздно - шатер розтанув і вони опинилися в дивній місцині, тільки шалений крик  "НІ!" старої відьми відлунням залишився дзвеніти в їх вухах, нагадуючи, що вони взагалі були в якомусь цирку.

***

Не встигла дівчина вдарити малого по обличчю, як той вже різким рухом стукнув її по коліну. Нога відізвалася болем, а на обличчі з"явилася крива гримаса.
- Ах, ти ж! Малий!!! - Леслі не змогла підібрати цензурного слова, а нецензурні застрягли десь в горлі - все ж перед нею дитина. Дівчина спалахаю гнівом, неначе фітіль свічки від сірника. Її руки шукають зброю, але марно - все залишилось вдома, в цирку.
Слова вибачення даються дівчині досить важко, вона не звикла вибачатися.
Навкруги ліс, сонце вже почало свій шлях за обрій. Дресирувальниця невдоволено цокотить язиком, але мовчить, єдине, що зара ледь не зривається з її вуст, це - лайливі слова, але вона наказала собі не лаятися при дитині!
- Не весело хлопче, ой не весело, - сокрушається Леслі. - Ох, і нерозумне ж ти дитя! Правила існують не просто так! Але, нічого не поробишь, треба вибиратися, якщо тільки вийде.
В голові молодої жінки крутяться горісні думи, але вона тримає себе у руках, з кожним кроком музика, що лунає десь поряд, стає все голосніше та голосніше. Ця музика насторожує дівчину, звідкіля вона тут? Леслі оглядається, намагається побачити хоч щось, але дерева заважають. Стежка, якою вони крокують, крива, вона звивається, стелиться по землі, повертає то в один, то в інший бік, не відкриваючи того, куди веде.
- Ох, ну і питаннячко...- жінка підіймає одну брову. - Як би тобі сказати...- не встигає вона сформувати відповідь, як поза їх спинами лунає крик, знається дитячий, може хтось ще потрапив у дивний потойбічний світ цирку?
Леслі квапиться, їй страшно, але вона цього не показує. Стежка, якої вони йшли, немов знущається - де не де то коріння дерева вилізе, то камінь посеред шляху опиниться. Доріжка в"ється та блукає, шлях змінюється, "головне, щоб малий розбишака встиг за мною" - думає дресирувальниця, боючись загубити Тома.
Раптом стежка обривається. З-за дерев видніється велика, простора галявина.
В голові у дресирувальниці та Тома гремить музика. Гучна-прегучна. Вона немов розриває барабанні перетинки, вона приголомшує, з кожним кроком до галявани стає все голосніша, та все моторошніша.
- Тут же було тихо! - кричить Леслі, намагаючись перекричати музику, та закриває вуха руками.
Коли жінка виходить на галявину звук стє нестерпним, вона падає на замлю, притискаючи голову до колін.
Барабани, що гимлять у голові скажені, труби, трамбони, саксофони, скрипки, віолончели, фортеп"яно, контрабас - задється, звучить все одразу, одночасно. Дресирувальниця кричить, їй здається ще декілька хвилин і вона не витримає - її перепонки луснуть та з вух потіче кров.
Вся ця катафонія звуків пригнічує, лякає, кров застигає в венах, всі думки знакають, всі слова тануть, всі образи зливаються в одну пляму, в голові тільки звук. ЗВУК такий голосний, пробираючий все тіло.
- Дластуйте, ви чого тут? - в одну секунду все стихає. Жінка повільно подіймає очі, в голові нестерпно гудить. - Я думала, я сама глаюся. - перед дресирувальницею стоїть мала, їй років 4-5, не більце. Ще зовсям крихітка. На ній дитяче, майже лялькове вбраннячко, вона весело посміхається.
- Це ти кричала? - питає Леслі.
- Тааааак, мені стало стласно, але вони мене заспокоїли - дівчинка ще трохи картавить та говорить досить по-дитячому, вони показує рукою за свою спину. А там....Там валяються музичні інструменти, які тільки-но гриміли на весь ліс. А ось музиків немає...- А тепел плийшли ви. Ви поглаєте зі мною? - вона дивиться так допитливо, а говорить так, наче вона хазяйка, і тільки-но спробуй їй відмов.
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]

Зустріч з цим малим дівчиськом ніяк не входила в плани Леслі. Ніколи у житті. Але чи можемо ми спланувати все наше життя? Аж ніяк ні. Тим більш, опинившись на цій таємничій стороні цирку. Це була підкладка цирку, його виворіт, те що бачать далеко не всі, а точніше ніхто, маючий розум не захоче сюди потрапити та це побачити.
- Нам гаплик - тихо шепоче дресирувальниця, витріщаючись на вовків. Вона знала, що Моллі - це зовсім незвичайна дитина, що її ігри рідко бувають добрими та милими, але ж не настількі ж! Хоча...Напевне сказти ніхто нічого не міг, бо звідси зазвичай ніхто не повертався. Але ж звідкі тоді всі знають про мале дівчисько, яке живе на обороті цирку? Легенди, байки, старі чутки...Цирк живе цим всім, дихає...Колись давно хтось зміх повернутися від дитяти живим і пішло поїхало - моторошні історії, від яких кров застигає в жилах, оповоді про диявола, що ховається в дитині..і все таке інше. Леслі не вірила в усе це - дитина, вона і є дитина. Вона може бути вередлива, вона може вимагати багато уваги, вона може кричати, плакати...Але не вбивати. Хоча, чому тоді так мало людей поверталося, і ніхто не хотів потрапляти сюди? Ці питання залишались для дресирувальниці невирішеними.
- Тікаємо. - шепоче дівчина, роблячи маленьки кроки назад, вона відступає, вона боїться, хоч і сама працює з тваринами. Це не її звірі. Це не її слухняні, навчені тваринки, які бояться одного її погляду.
Леслі розвертається та біжить. Вона біжить так, як не бігала ніколи. Майже ніколи. Сердце відбиває чіткий ритм, воно не збивається, воно не підводить. Дихання рівномірне. Кров стучить у скронях, разом з думкою "тільки би вижити". Все, що відбувається, схоже на дивний, моторошний, лякливий сон, якби такий і справді наснився, все тіло би заклякло, кров захолола би в венах, сердце би відбивало ритм, немов скажене, в горлі би застряг крик, а потім, в найнапруженіший момент, він би зірвався з вуст, а ти би прокинувся. Але це не було сновидінням. Це все було насправді.
Дрессирувальниця взбирається на дерево, та радить малому зробити теж саме. Її руки чіткі та вивіряні, вона це робить так, немов усе життя лазила по деревах, але в Тома немає часу милуватися та захоплюватися граційними рухами, та зачаровано нахвалювати гнучкість та пружність Леслі. А в дівчини немає бажання вихвалятися своїми вміннями, вона підганяє малого розбишаку, видираючись все вище та вище. Здається, що ще трохи, та вони дістануть верхівок дерев, які дряпають небо.
- Все. Чекаємо. - дівчина розсипає навкруги чарівний пилок, він поглинає запахи, радить не дихати, та завмирає.
Її груди намов стоять на місці, не один м"яз її тіла немов би не скорочується. Дівчина виглядає, як статуя, як причудлива фігурка, яку хтось посадив на гілку, як чудирнадську  пташку, не дуже яскраву, та зовсім не співочу.
Вовки підходили все ближче. Їх дихання біло чутно здалеку, під їх важкими лапами тріскалися гілки, шелестіло листя. Вона попереджали про свою появу. З кожним їх кроком ставало все страшніше. Здавалося ще декілька хвилин, та вони з"являться на галявині, підкрадуться ближче та сповістять свою хазяйку про непрошених гостей, що хваються на дереві.
Але нічого такого не відбулося. Кликасті монтри поблукали під деревами, моторошно втягуючи ніздрями повітря, та нічого не почуявши побігли далі.
Леслі полегшено зітхнула. Здавалося, це був перший її подих за останні десят хвилин, Том так не вмів.
Впевнившись, що вовки більше не повернуться дресирувальниця двома простими рухами зістрибнула з дерева, немов і не сиділа майже півгодини нерухомо.
- І що тепер? - питає хлопчина.
- Не знаю. - чесно відповідає Леслі. - Ти нас в це втягнув, тобі й витягати - неприязно відповідає вона. В ній прокинулося роздратування. Вона могла би зараз виступати на арені, або вже спати в своєму ліжку, якби не цей малий башкетник, через якого вони опинилися в цьому неприязному місці! - Вона знову нас знайде. Без неї ми звідси не вийдемо. Залишається сподіватися, що вона вже награлася.
- Хто вона?
- Дитина.
- Це зрозуміло. Звідки вона?
- Легенди ходять різні. Повністю я не вірю жодній. Але одна мені подобається більш за все. Вона - дочка засновника нашого цирку, народившися, вона була хворобливою, лікарі давали їй зовсім небегато часу, і якось, коли батько поїхав на гастролі, Моллі стало гірше, вона ледь не вмирала, коли цирк повернувся, дівчинці залишалось не більше кількох днів, і тоді...Не знаю, повіриш, чи ні...Батько та мати піддалися небаченій спокусі - вони запропонували дияволу свої душі в обмін на життя дитини, але Люцифер виявився не таким простим - двох душ йому виявилося мало. З тих самих пір наш цирк став вічним - він це дім для Моллі, та для нас всіх. Ми не можемо з нього піти, і кожен, хто приєднується до нас, стає його частиною навічно. - дресирувальниця тяжко зітхнула. - І це все ще не всі його цекрети, але тобі їх знати совсем не обов"язково. - Леслі загадково посміхнулася. Цирк навцив її ховати справжні емоціі та грати. Грати добре.
- Ви змогли сховатися від моїх собацьок! - голос Моллі прозвучав немов вирок. - Тепер ми будемо глати ще!
- Мила, тобі вже пора спати, хіба ні? - Леслі розмовляє з нею ласкаво, обережно, немов дівчинка - це бомба, яка ось-ось може вибухнути.
- Може і так, але це буду вилішувати я! - дівчисько вередує, не піддається.
- Але, крихітко, якщо не лягати спати, то завтра ти будешь позіхати, голова буде боліти, і ти не зможешь погратися з нами ще. - дресирувальниця переконлива, як ніколи.
- Добле, ти мене пелеконала - мала широко відкриває рота, позіхаючи, тре оченята своїими маленьками ручками. - Заспівай мені колискову - просить вона, забираючись на руки до Леслі.
- Добре, Моллі, я заспіваю. - дресирувальниця не сперечається.
З вуст дівчини зриваються першу звуки та мала зразу ж засинає, пісенька проста, та ненав"язлива, але вона заколихує.
- Тепер треба знайти її ліжечко. - шепоче дресирувальниця між рядками пісні.
Через пів години вклавши малу, Леслі оглядається навкруги.
- До ранку вона не прокинеться. - впевненість в її голосі насторожує, - Це незвичайна колискова. - Том теж почав куняти носом - Гей, прокинься, тобі не можна спати. Треба вибиратися. Нам потрібна стежка.
- Може краще поспати, а зранку пограти з нею, і вонан ас сама відпустить?
В погляді Леслі будо більше змісту, ніж в яких би то не було словах.
- Добре, ноги в руки і пішли...- бурчить хлопець, потираючи приспані очі...
[NIC]Сircus[/NIC]
[STA]Невже магія?[/STA]
[AVA]http://cs627927.vk.me/v627927616/11d9c/tCE1s1o3-M4.jpg[/AVA]