Нещодавні спогади впивалися в розум, наче уламки битого скла. Все, чого так прагнув досягти Геллерт – не в одинці, а з Албусем, - розбилось від одного лише слова, від злісно промовленого «Круціо…».
Від закляття, що аж ніяк не могло бути випадковістю або прикрим непорозумінням. Щоб його застосувати, необхідно бажати причинити біль, необхідно отримувати задоволення, впиватися тими стражданнями, що ти приносиш. Інакше воно не працює. Інакше це лише слово, а не заборонене заклинання.
І Албус, звісно, це знав. Тонкий зв’язок, що встигнув поєднати обох юнаків, покрився сіткою тріщин та розсипався як раз у ту саму мить, коли Геллерт забажав застосувати прокляте заклинання до його брата.
Те, що було потім, лише наслідки. І за них Албус ненавидить себе куди більше, ніж Геллерта.

Ніхто не хотів такого результату. Ніхто, навіть Ґріндевальд, який насправді вбачав в божевільній Аріані лише тягар, що служить слабкістю для Албуса. Хай там як, дівчина не мала померти того дня, ніхто не мав; жахливий випадок, що зруйнував все, до чого так прагнув Геллерт.
Злість ще довго переповнювала юнака. Але не на себе, ні, себе він не корив. Він звинувачував Аберфорта, дурного хлопця, що своїм нерозумінням та поспішними словами вимусив Геллерта зробити те, що він зробив.
Так, Ґріндевальд дійсно бажав змусити того страждати.
І Албус це побачив.

Все не мало скінчитися так. Їх історія із Албусем взагалі не мала закінчуватися, вони обидва занадто багато можуть разом, неможна відмовлятися від усіх тих можливостей, що чекають на них в майбутньому! Геллерт одразу зрозумів, що цей хлопець незвичайний, не схожий ні на кого з усіх тих, кого він знав. Не було нікого подібного на нього в Дурмстрангу, та й взагалі в усьому магічному світі – Геллерт це відчув з першого погляду. Албус особливий. Здатний на видатні речі. Зовсім як він сам.
Ті короткі декілька місяців, що вони провели разом, зблизили їх так, як не з ким ще Геллерт не зближався. Албус став для нього значно більше, ніж звичайним однодумцем та приятелем, навіть більше, ніж другом; і Ґріндевальд не збирався так просто відмовлятися від нього.

Албус занадто цінний. Такого чаклуна, як він, треба тримати на своєму боці. Так близько, як тільки вдасться.

Геллерт знав, що Албус не зможе в одну мить забути про нього, змінити милість на гнів; навіть враховуючи те, що сталося, навість після «Круціо» та після Аріани. Тому що Геллерт також встиг стати для Дамблдора кимось значно ближчим, ніж просто приятелем.

Він не приходив на поховання. Звісно, бо його там аж ніяк ніхто не чекав, Ґріндевальда вважали винним у смерті дівчини, навіть незважаючи на те, що смертоносне заклинання могло вилетіти з чиєї завгодно палички. І якщо Геллерт здогадувався, хто міг бути справжнім вбивцею, Албус напевне не хотів цього знати. Адже занадто великий ризик того, що саме він міг вбити власну сестру…

Геллерт повернувся до Ґодрикової долини з тяжким відчуттям прикрої втрати. Наче напередодні ховали не божевільну дівчину, а щось занадто важливіше, занадто цінне для самого Ґріндевальда. Це відчуття змусило його прискоритися та піти швидше, не дивлячись по сторонам. Ніч вкрила Ґодрикову долину, наче траурне вбрання.
Дім, в якому мешкав Албус, був знайомий Геллерту надто добре. Він увійшов так тихо, що ніхто його не чув, та повільними та нечутними кроками попрямував в бік кімнати свого друга. Геллерт знав, що знайде його там. І також знав, що Албус на нього чекає.

«І що ж я йому скажу? - раптово промайнуло в заплутаних думках юнака. – Що ж тепер змусить його знову мені довіряти?»
Усвідомлення втрачених можливостей з новою силою навалилося на Геллерта.

- Албусе, - тихим голосом гукнув він, зупиняючись у дверях його кімнати. Не переступаючи поріг, наче чекаючи дозволу. [NIC]Геллерт Ґріндевальд[/NIC] [STA]Заради загального блага[/STA] [AVA]http://savepic.ru/9430723.jpg[/AVA] [SGN] [/SGN]

На одну єдину мить в голові Гелерта промайнула думка, що він дарма прийшов, що його нічний візит лише сильніше ранить серце Албуса – не цього ж він хотів. Та сумніви залишись за порогом кімнати, коли юнак переступив його, якомога тихше прикриваючи за собою двері. Здавалось, що тяжкі думки Албуса заполонили простір, наче аромат траурних квітів; його горе відчувалось у голосі та погляді, тремтіло у повітрі.
- Я піду просто зараз, якщо ти хочеш, - тихим голосом відповів Гелерт, повільними кроками перетинаючи кімнату. - Я просто хотів поговорити з тобою.
Можливо, піти – це було б найкращим рішенням. А взагалі не приходити – найчеснішим, але Гелерт, напевне, занадто егоїстичний щоб діяти правильно. Він керувався власними бажаннями, а мірилом правильності вчинків було лише особисте бачення. Навіть зараз, коли його настільки близький друг майже вбитий горем.
- Не кори себе,- промовив він, зупиняючись в декількох кроках від Албуса. – Не треба вбачати в цьому своєї провини. Це лише випадок, і в ньому немає твоєї вини, - Ґріндевальд говорив м’яко і переконливо, бо занадто важка була темрява у очах його друга.
Гелерт зміг пізнати Албуса досить добре для того, щоб розуміти його відчуття. Він бере на свої плечі занадто великий тягар для одного – винуватить себе у смерті власної сестри: за те, що не вберіг, за те, що став причиною її загибелі. Але Ґріндевальд розумів, що у тому мало вини самого Дамблдора; його брат, Аберфорт, винуватий куди більше.
І він сам. Так, Гелерт розумів, що смерть Аріани також і на його совісті. Хіба що, в нього не буде боліти. За Аріану – ні, а от за Албуса – можливо.
- То все я винен, - слова дались куди тяжче, ніж того очікував Гелерт. Наче лише після того, як промовив вголос, він зрозумів усю тяжкість події. – Тож і винувать мене.
Від власних слів Ґріндевальд повів плечима, наче від холоду. А можливо, то все і був холод – супутник усвідомлення та… вини? Ні. Не чув Гелерт за собою провини. Тільки не за божевільну Аріану.
- Я знаю, тобі не стане від цього легше, і не це ти хотів би почути, але мені шкода, Албусе. Цього не мало статися.
Але сталося. Гелерт би зміг це забути, відпустити та стерти з їх минулого, наче якесь малозначне діяння. Він не хотів, щоб це ставило крапку на їх союзі, адже вони так багато чого можуть досягнути… Можливо, Албус також зможе це забути, пробачити, відпустити? Проте, Гелерт розумів, що навряд чи. Для таких рішень необхідний час – а часу в них немає, є лише ця ніч і лише одне рішення.
- Мені шкода, - наче власне ехо, ще тихше повторив Гелерт, торкаючись рукою плеча Албуса та зазираючи тому у вічі. В них читався біль, той, який не зменшити жодними чарами. [NIC]Геллерт Ґріндевальд[/NIC] [STA]Заради загального блага[/STA] [AVA]http://savepic.ru/9430723.jpg[/AVA] [SGN] [/SGN]